Майже всім в житті доводилось позичати кошти родичам, друзям, знайомим, але на практиці не завжди борги повертають, бо, як кажуть, “береш чуже, а повертаєш своє”.

Як правило, такі фінансові відносини у кращому випадку оформлюються звичайними борговими розписками, які викладаються на одному аркуші паперу та скріплюються підписом позичальника та мають назву – РОЗПИСКА.

Ми в адвокатському бюро “Титикало та партнери”, часто чуємо запитання, чи має характер таких угод юридичну силу та наскільки захищеним у такій ситуації може почувати себе позикодавець.

Почну з того, що боргові розписки мають юридичну силу!

Боргові розписки є доказами укладання договору позики.  Але дуже важливо їх скласти належним чином. Розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити прізвище та ім’я по батькові сторін, між якими склалися правовідносини позики, умови отримання позичальником в борг коштів із зобов’язанням їх повернення та дати отримання та повернення коштів.

Враховуючи те, що документ цей нібито і найпростіший, але у кожному другому випадку він чомусь оформлюється неправильно. Розписку слід писати власноруч.

Наведу зразок боргової розписки, який буде підставою для судового захисту:

Після повернення боргу потрібно надати зустрічну розписку про те, що борг повернуто від такої дати та у такій сумі.

Тепер розберемося в тому, наскільки такий вид відносин регулюється законами України?

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Це свідчить про те, що письмова форма договору позики у формі боргової розписки з огляду на її реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво – чи багатосторонніми (договори). Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов’язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені цим договором.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, потрібно виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і, залежно від установлених результатів, робити відповідні правові висновки.

За своєю юридичною природою договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання та повернення.

Тобто, вчинення запису в розписці, наприклад, “Отримав 25 000 долларів 22.01.2010 під 2,5 % щомісячних” з підписом без зазначення осіб, яка взяла в борг та якій необхідно цей борг повернути, строку такого повернення, не може вважатися правочином певної особи, її дією, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Неналежне оформлення розписки призводить до відсутності правових підстав для стягнення  боргу.

Громадяни часто запитують адвокатів: якщо між двома особами був укладений договір позики, але борг так і не повернули, то захистить у такому випадку Закон позикодавця?

Я переконаний, що закон буде на стороні позикодавця. Є дуже багато судових рішень про стягнення боргу на підставі боргових розписок. Так, наприклад, з цього приводу є нещодавнє рішення Верховного Суду від 20 квітня 2018.

Проте я не став би вираховувати відсоток виграшів у судових процесах, пов’язаних з борговими розписками, дуже високий?

Відсоток вирахувати важко, але якщо розписка оформлена належним чином, то позов зазвичай завжди задовольняється. Наявність усіх необхідних реквізитів у ній збільшить шанс повернення грошей, якщо Ви змушені будете звертатися до суду.

Не нові випадки, коли гроші у борг передані, термін їх повернення вичерпано, а позичальник зникає. У такій ситуації я би радив подати позов про стягнення боргу до суду. Але слід пам’ятати: навіть якщо боргова розписка складена правильно, вона не може стати гарантією повернення грошей, оскільки у боржника може просто не виявитись коштів та майна.

Проте, варто зважати на нюанси і розуміти, як діяти в ситуації коли у боржника є постійне місце роботи та майно. Наприклад, чи слід розраховутати на те, що суд зобов’яже позичальника щомісяця виплачувати певний відсоток з заробітної плати або продати майно, аби розрахуватись з боргом?

Як це працює на практиці? Припустімо, суд вирішує стягнути з Петренка на користь Іваненка суму боргу в розмірі 100 тисяч гривень та на підставі рішення суду видається судом виконавчий лист (виконавчий документ для виконання рішення суду). Іваненко пред’являє виконавчий документ державному чи приватному виконавцю, а той, у свою чергу, стягує кошти з зарплати, продає все рухоме та нерухоме майно, приходить додому, описує майно, забороняє в’їзд закордон, штрафує та інше. На відміну від державного виконавця, приватний не має заробітну плату від держави, а отримує 10% від виконаного рішення (боргу). Але знову ж таки, якщо у боржника крім одягу нічого немає, то таке рішення виконати важко.

З огляду на вищесказане, можемо резюмувати, що боргові розписки – все ж повністю легітимний вид позики. Але, аби спати спокійно, я би радив все ж бути цілком  впевненим у тому, кому ви ввіряєте свої кошти і бути наперед переконаним, що за будь-яких обставин ця людина зможе з вами розрахуватись, а не розвести руками.

Керуючий адвокатського бюро “Титикало та партнери” Роман Титикало у своєму черговому блозі для КиевВласть.

Справа адвокатів адвокатського бюро «Титикало та партнери» завершилась перемогою клієнта, яким виступило Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ).

Підставою для позову ОСББ стало проведення планової перевірки Державною екологічною інспекцією
м. Києва. За результатами перевірки було винесено припис,  яким ОСББ було зобов’язано  усунути певні порушення. Не погоджуючись з фактом проведення перевірки та висновками ОСББ звернулось з позовом до суду.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги, виходячи з того, що дії та рішення Державної екологічної інспекції є неправомірними, в силу того, що Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку не є суб’єктом господарювання, а відповідно на нього не поширюється дія норм Закону України “Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності” , а тому екологічна інспекція взагалі не мала права включати до плану перевірки проведення перевірки ОСББ.

Державна екологічна інспекція м. Києва не погодилась з прийнятим рішенням та оскаржила його в апеляційному порядку. Суд апеляційної інстанції залишив в силі рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Киівський апеляційний адміністративний суд погодився, що Державна екологічна інспекція України протиправно включила об’єднання співвласників багатоквартирного будинку до плану заходів нагляду (контролю) за дотриманням вимог природоохоронного законодавства, оскільки об’єднання не здійснює господарську діяльність та не являється суб’єктом господарювання, а також не відноситься до групи суб’єктів середнього ступеня ризику.

З рішенням суду можна ознайомитись тут.

Робота у сфері охорони здоров’я одна із найреспектабельніших у світі. Медичні працівники діагностують, лікують та нерідко дають шанс своїм пацієнтам на друге життя. У той же час не всі досягнення медицини характеризуються позитивними результатами. На жаль, не в усіх випадках медичні працівники можуть гарантувати хворим людям одужання та продовження життя. Суттєвою проблемою є неналежне надання медичної допомоги. Не зважаючи на те, що переважна більшість лікарів компетентна та професійна у своїй сфері, деякі з них все ж нехтують даною Гіппократу присягою та основою всіх основ даної галузі – «No nocere», що в перекладі «не зашкодь».

Проблема – суспільна. У будь-якій області діяльності людини можуть траплятись помилки. Проте саме помилки у сфері охорони здоров’я отримують значимий резонанс. Мова йде не тільки про фатальні випадки, а й неналежне надання лікарських послуг та хибну діагностику.

З життєвого досвіду та юридичної практики, можу сказати, що не нові випадки, коли потерпілі від лікарської недбалості віддають перевагу «стерпіти» ніж відстояти своє здоров’я та життя. Більшість таких «мовчанок» зумовлено тим, що пацієнти навіть не знають алгоритму, як діяти у таких ситуаціях.

Хоча такі справи не охоче розглядаються судами, адже носять, окрім затяжного процесу, складно доведений характер, – отримати перемогу над горе-лікарем можна. Але, перш ніж подавати позовну заяву, необхідно визначити причино-наслідковий зв’язок між діями лікаря та негативними наслідками. Тобто лікування, після якого не наступило одужання, але було призначене вірно відповідно до встановленого діагнозу, не є підставою для позову, так як напряму залежить від перебігу та складності хвороби. Лише фактичний недолік лікувально-діагностичного процесу є підставою для задоволення позовних вимог.

У правовому полі

У випадку завдання шкоди або порушення прав пацієнтів у процесі надання медичної допомоги настає цивільно-правова відповідальність.

Права пацієнтів визначені у Цивільному кодексі України (ЦКУ), а саме у статті 283 – право на охорону здоров’я, статті 284 – право на надання медичної допомоги, статті 285 – право на інформацію.

Крім того, права громадян зазначені і у Законі України «Основи законодавства України про охорону здоров’я»: «на кваліфікаційну медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров’я» (Ст.

38), «на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров’я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров’я» (Ст.39), «згоду на медичне втручання» (Ст.43).

Якщо ж відносини з лікарем та медичним закладом носять договірно-розрахунковий характер, у такому випадку додатково права пацієнта захищає Закон України «Про захист прав споживачів». У цьому законі передбачено отримання якісних та безпечних послуг, повну та достовірну інформацію про послугу та її надання, компенсацію збитків, завданих неналежним наданням послуги, компенсації моральної шкоди та судовий захист порушених прав.

Коли «не зашкодити» не вдалось з такої ситуації є два виходи. Перший – звернутись до керівництва медичного закладу з вимогою добровільно компенсувати неналежне лікування та діагностику, які завдали шкоди здоров’ю пацієнта. Абсолютно легальний та простий шлях добитись відшкодування та справедливості за неякісні послуги у разі свідомих керівників, які опікуються репутацією свого медичного закладу. Звичайно, після надання доказів у вигляді виписок, рахунків, заключень та направлень.

У другому випадку – звернутись з позовом до суду. В залежності від характеру та наслідків справа може розглядатись як цивільно-правова, так і кримінальна. На жаль, не вся лікарська недбалість підлягає відшкодуванню, так як буває коштує самого життя. Тоді процес компенсації не є самоціль і в першу чергу потерпілі прагнуть до справедливого покарання винної особи.

Тож, як діяти у випадку, коли здоров’ю завдано шкоди працівниками сфери охорони здоров’я?

Перед поданням цивільного позову чи заяви про вчинення злочину важливо підготувати докази, що підтверджують причинно-наслідковий зв’язок між дефектами медичної допомоги та негативними наслідками, які вона за собою потягнула:

По-перше, у позовній заяві важливо чітко описати перебіг подій з самого початку з вказанням усіх дат, назв медичних закладів та, за можливості, прізвища медичних працівників. Крім того, вказати, які саме порушення було допущено зі сторони відповідача.

По-друге, потрібно детально описати, яку шкоду було завдано (наприклад, матеріальні збитки через неправильну діагностику та подальше дороге лікування; моральну шкоду, фізичні страждання ітд…).До опису також мають бути надані докази у вигляді заключень спеціалістів, квитанцій, письмових лікарських рекомендацій.

По-третє, вказати норми діючих законів, які було порушено. Як правило, це порушення зобов’язань з надання безпечних медичних послуг.

По-четверте, вказати ту компенсацію, яку позивач розраховує отримати від відповідача, попередньо обґрунтувавши її розмір.

Шанс виграти справу буде тим більше, чим більше документів буде зібрано та надано у судовому процесі. У якості доказів можуть використовуватись будь-які медичні документи, заключення експертів, історії хвороби, показання свідків та спеціалістів.

Далі відповідно до Закону України «Про судову експертизу» суд має призначити судову експертизу, щоб встановити ті обставини, які потребують спеціальних знань у галузі медицини та в області судової медицини. Крім того, її можна ініціювати і особисто, самостійно звернувшись до судмедексперта. Судово-медичні експерти мають бути незалежні від тих установ, які надавали медичну допомогу та надали її неякісно, що у свою чергу завдало шкоди здоров’ю пацієнта. За деяких обставин лікар може уникнути відповідальності, наприклад, якщо фатальні наслідки наступили, але пацієнт приховував частину своїх симптомів або неналежно виконував лікарські рекомендації; за алергічної реакції пацієнта, яку неможливо було передбачити тощо.

Вибір у таких випадках завжди за пацієнтом або його родичами, але за законами справедливості та моралі недобросовісний працівник сфери охорони здоров’я має бути притягнений до відповідальності, аби інші пацієнти не постраждали від лікарської некомпетентності.

Роман Титикало для Ліга.Блоги читайте тут.

Роман Титикало для програми ЦРУ, 24 Канал.

За статистикою Національного банку України, за останні кілька років заробітчани перерахували в Україну у 4 рази більше ніж іноземні інвестори. Такі показники є не безпідставними та напряму пов’язані зі складнощями ведення бізнесу в Україні.

Основні з них – складощі при отриманні дозвільних документів, заплутаність українського законодавсва та відсутність механізму захисту інвесторів.

З такою проблемою зіткнувся бізнесмен із Бельгії, який інвестував у козину ферму на Львівщині, взявши в оренду земельні ділянки у селян та придбавши стару радянську ферму. Вже протягом багатьох років фермер не може оформити оренду під власні будівлі ферми. Сьогодні від нього вимагають оплатити розроблення детального плану території, хоча подальше будівництво на ділянці бізнесмен не планує.

У своєму коментарі для 24 каналу Роман Титикало, керуючий Адвокатського бюро «Титикало та партнери» дав поради щодо складнощів, що виникають у іноземного фермера та зазначив:

«…Якщо є існуючі будівлі та споруди на земельних ділянках, оформлювати чи замовляти детальний план для того, щоб відвести ділянку для обслуговування існуючої споруди, не потрібно».

Повну версію сюжету дивіться за посиланням.

Відповідно до нового проекту закону «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», поданого офісом реформ адміністративних послуг, вже незабаром можуть запрацювати нові правила прописки та виписки громадян та дітей.

У випадку схвалення Верховною Радою України проекту, новий процес прописки та виписки може вступити у дію вже з початку 2020 року.

Згідно нових правил виписки громадянам буде надаватися місяць для реєстрації на новому місці проживання. Раніше цей термін складав 10 днів. Крім того, за новою процедурою за бажанням громадян документи на виписку та нову реєстрацію можливо буди подати до Центру надання адміністративних послуг (ЦНАП) одночасно.

Всі дані, як і за старою процедурою, будуть внесені до паспорту громадянина України у проштампованому вигляді, а власникам ID-паспорта – на електронний чіп.

Новий проект закону міститиме і пункт щодо внесення хибних даних про себе та дітей, який передбачає від призупинення до анулювання процесу реєстрації. Крім того, допускає можливість особистої перевірки інспектором місця проживання заявника, про яку за законом мають повідомити за 15 днів. У випадку подання недостовірних даних, сума штрафу складатиме від 1700 до 3400 грн. Під пильною увагою служб можуть опинитися ті, хто часто перереєстровувався, у кого реєстрація або виписка за останні три роки хоча б раз була анульована, а також за підозри проживання у житлі більше трьох сімей.

Окреме місце в проекті закону займає і категорія дітей. Так, термін реєстрації новонароджених може бути подовжено до трьох місяців замість нині відведеного місяця. Прописка ж неповнолітніх буде відбуватись за місцем реєстрації одного з батьків за письмової згоди одного з них.

Справа, яку вели адвокати адвокатського бюро «Титикало та партнери», завершилась перемогою у Верховному Суді.

Клієнтом бюро виступило приватне підприємство, на яке було подано позов Державною екологічною інспекцією в місті Києві. Підставою для позову стало порушення природоохоронного законодавства щодо охорони та утримання зелених насаджень, які були зафіксовані інспекцією на місті будівельних робіт, де генеральним підрядником був відповідач. Позив містив вимогу на матеріальне відшкодування завданих збитків у розмірі 123 тис.грн.

Суд першої інстанції – Господарський суд міста Києва позов задовольнив, обґрунтовуючи, що відповідачем не було доведено відсутність вини у завданні шкоди навколишньому середовищу. Однак судом першої інстанції не було взято до уваги, що суб’єктом правопорушення вказаного екологічною інспекцією в акті перевірки, згідно законодавства, є замовник будівництва, а клієнт виконував функції лише генерального підрядника у рамках діючого між ними договору підряду.

Для захисту клієнта адвокатами адвокатського бюро було подано апеляційну скаргу, яку задовільнив Київський апеляційний господарський суд та у позові екоінспекції відмовив. Справа переглядалась Вищим господарським судом України, який її направив на повторний апеляційний розгляд через неповідомлення третіх осіб про слухання.

Під час нового розгляду справи апеляційний суд, повторно відмовив у задоволенні позову екоінспекції. Суд дійшов до висновку, що клієнт адвокатського бюро «Титикало та партнери» не є суб’єктом порушення вимог природоохоронного законодавства, оскільки не є забудовником та замовником будівництва.

Складність захисту в даній категорії справ полягає в тому, що суди тягар доказування повністю покладають на відповідача, посилаючись на пункт 1.6. роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища” від 27.06.2001 № 02-5/744, відповідно до якого вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, господарському суду слід виходити з презумпції вини правопорушника (статті 440 та 442 ЦКУ).

Адвокати адвокатського бюро «Титикало та партнери» доказали суду, що саме позивач повинен довести наявність порушення законодавства, протиправну поведінку конкретної особи та причинний зв’язок між цією поведінкою та порушенням, а відповідач лише повинен довести відсутність умислу або необережності, тобто вини.

З рішенням  Верховного Суду можна ознайомитись за посиланням – http://reyestr.court.gov.ua/Review/72245114

Аналітика правозастосування

28 березня 2018 року на честь 100 днів роботи Верховного Суду відбувся брифінг, у ході якого голова ВС Валентина Данишевська закликала юридичну спільноту активніше обговорювати та критикувати рішення нового Верховного Суду, тож цим і займемося.

У День святого Валентина новий Верховний Суд (у складі голови Мищенко І.С., судів Бердник І.С., Сухової В.Г.) вирішив цікаву справу, що стосувалась належності нерухомої речі. Висновки Верховного Суду (постанова ВС від 14.02.18 справа №910/8903/16), на наш погляд, заслуговують уваги та обговорення.

Фабула: Позивач (ООО «Крейцер») купив частину у праві (19/100) на промислову забудову, до якої примикала труба (пізніше визнана приналежністю усією споруди). У договорі купівлі-продажу труба не згадувалась. Пізніше Позивач дізнався, що право власності на трубу було зареєстровано як окремий об’єкт за третьою особою, а деякий час опісля труба була продана. Позивач подав позов про віндикацію та визнання права власності на трубу, у якому стверджував, що труба належить будівлі, виходячи с того, що у ній був цех та піч, які її експлуатували.

Що сказав суд:

Суд залишив у силі рішення по справі, яким у позові було відмовлено. Мотиви наступні:

А. Труба не входила у перелік майна, вказаного у договорі купівлі-продажу, за яким Позивач набув частку у праві власності.

Б. Системний аналіз наштовхнув суд до думки, що «приналежність не може бути окремим об’єктом права власності», а отже, визнання права на неї є чимось нелегкотравним.

В. Суд процитував постанову ВСУ від 11.12.12. у справі №56/68. Постанова тлумачить про правила конкуренції між позовами про визнання угод недійсними та віндикаційними позовами. Очікувано – у зобов’язальних відносинах (тобто, між сторонами угоди застосовуються ст. 215, 216 ЦКУ з реституцією); у речово-правових відносинах (тобто, коли вимоги проголошує не сторона угоди, необхідно застосовувати віндикацію ст. 387 ЦКУ). До речі, вочевидь, і у рішенні 2012 року, і в обговорюваному рішенні ВС – ляп. Написано:  «У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником, можлива тільки шляхом задоволення віндикаційного позову». Замість «зобов’язальних» має бути «речово-правових». А от далі йде натяк на те, що віндикація (ст. 387) та заявлена позивачем вимога про визнання права власності (ст. 392) мають різне правове підґрунтя, яке позивач неприпустимо змішав між собою.

Навіщо ж так?

А. Суд звернув увагу на замовчування про приналежність у договорі купівлі-продажу головної речі (будівлі). Але чи має це значення для визначення долі належності? Думається, законодавцем не дарма застосовується прямо протилежний прийом  у ст. 186 ЦКУ: приналежність слідує за основною річчю, якщо інше не встановлено законом або договором, тобто за замовчуванням. З цього приводу ще 4 жовтня 1991  року у п.8 постанови пленума  №7 Верховний Суд України писав, що при відчуженні будинку господарські будови (літні кухні, сараї іт.д) переходять до нового власника разом із домом, якщо інше не вказано у договорі. І начебто всім все було зрозуміло, і суперечок з цього приводу майже не було. З оглядом на ВС з подвоєною педантичністю давайте тепер описувати предмет договору з вказуванням всіх приналежностей, а то чого доброго.

Б. Суд явив світові сентенцію, що приналежність – це не окремий об’єкт права власності. І знову повз: приналежність (на відміну від складової частини речі) – це завжди окрема річ. Отже, на неї може бути встановлено право власності, об’єктом якої вона є. Саме тому у ч.2 ст. 186 ЦКУ говориться, що приналежність «слідує» за головною річчю. Застосовується прийом презумпції: відчуження головної речі (перехід права власності) означає і одночасний перехід права власності на приналежність. Але презумпцію може бути порушено прямою вказівкою про це у договорі або законі. Що ж, невже положення у договорі про «звільнення та відпущення на волю» приналежності від головної речі може «створити» окремий об’єкт права власності? Ні.  Можливо, право власності має різновиди: право власності на окремий об’єкт і право власності на неокремий об’єкт? Знову ні. Цивільне право такого поділу не знає. Власність, як відомо, як осетрина – або свіжа, або ні, другої свіжості не має. А далі суд нам натякає, що раз приналежність не самостійний об’єкт права власності, то і визнавати право на неї не є коректно. Уявімо собі ситуацію – громадянин купив скрипку, а смичок послідував за нею як приналежність. Зовсім скоро смичок загубився: чи можна його віндикувати? Дуже дивно, якщо не можна. Та ж сама ситуація, але замість втрати смичка про право на нього виникає суперечка. Що, вже не можна визнати право власності на смичок, довівши, що той послідував/ не послідував за скрипкою? Знову якась нісенітниця. З точки зору древніх римлян, віндикація окремих речей, а іноді навіть складових речей (за умови розподілення) була допустима! «Те, що з’єднано з іншим (іншою річчю) або приєднано до іншого та слідує за ним у якості приналежності, не може бути віндиковано власником, доки ці речі є з’єднаними, але він може подати позов про пред’явлення (речей у суді) з тією метою, щоб речі були роз’єднані і потім могла бути здійснена віндикація. Навпаки, у тих тілах, які складаються з окремих тіл, як відомо, окремі частини зберігають свій власний вид, як, наприклад, окремі люди (раби), окремі вівці. Тому я можу віндикувати стадо, хоча б в нього втрутився твій баран, але і ти можеш віндикувати барана»,- Дигести Юстиніана: Про віндикацію речі, книга 6, титул I. Незрозуміло, що змінилось за останні дві тисячі років і, чому ми маємо відмовляти у захисті власнику певної приналежності.

Чого не сказав суд, але міг би

А. Невирішеною залишилась проблема конкуренції віндикаційного позиву та позиву про визнання права. Чи можна поєднувати ці вимоги і чи є аргументи проти такого поєднання? Судова практика до цього дня не відрізняється одноманітністю у цьому питанні, а рішення Верховного Суду з перефразом неясної цитати зразку 2012 року не додало ясності. Нагадаємо, що можливість об’єднання позивних вимог про визнання права власності з віндикацією згадується у документі старого Верховного Суду під назвою «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності під час розгляду цивільних справ» від 01.07.2013. Хоча у рішеннях касаційних судів зустрічалась і протилежна позиція (наприклад, визначення ВССУ від 01.06.16 у справі №638/274/15-ц).

Б. На жаль, Верховний Суд, стоячи на порозі проблеми віндикації частини у праві, не сказав про це жодного слова. Врозуміла відповідь на це запитання також могла би допомогти у формуванні передбачуваної практики.

На додаток можемо сказати, що рішення справи про трубу нас порадувало. Але радість ця більше пов’язана з формою. Постанова Верховного Суду викладена по-новому з нумерацією абзаців та чітким виділенням частин. Чекаємо можливості у недалекому майбутньому щиро порадіти не тільки формі, але й змісту рішень вищої судової інстанції, створення якої нам всім так дорого обійшлось.

Аналітичний матеріал голови адвокатського бюро «Титикало та партнери» Романа Титикало та адвоката, партнера ЮФ «KPD Consulting» Владислава Кисіля читайте на Юрліга (ЛІГА Закон)

Як відомо, попит породжує пропозицію. Сьогодні бізнес нелегальних хостелів у столиці процвітає. За декілька хвилин у мережі знайдеться безліч варіантів про здачу кімнат та ліжко-місць. Популярність такого типу житла й не дивна, адже його можна найняти на будь-який гаманець, починаючи від 60 грн за добу.

Звичайно, за такі кошти відвідувач не отримує номер класу люкс, а жити в одній кімнаті йому, скоріш за все, доведеться як з мінімум 4 сусідами.

І все б нічого, але під міні-готелі, гуртожитки та хостели підприємливі громадяни трансформують свої приватні квартири у житлових будинках, що спричинює неабиякий дискомфорт для мешканців та порушує їх права.

За підрахунками Всеукраїнської хостел організації, в Україні нелегально приймає відвідувачів від 400-450 хостелів, а одна квартира у багатоповерхівці може служити помешканням до 40 осіб. Незважаючи на чималу цифру, в українському законодавстві слово “хостел” так і залишається не визначеним.

Яскравий приклад на вул. Пушкінській, 5

Яскравим прикладом стала ситуація з міні-готелем у самому центрі Києва на вулиці Пушкінська, 5, який нелегально самоорганізвуався поруч з Київською міською радою в будинку, що відноситься до об’єктів культурної спадщини.

Сьогодні готель має назву Summit Apart Hotel. Проте ще декілька років тому на 3-му поверсі будинку це були дві окремі квартири, де у минулому році розпочали виконання будівельних робіт з їх переобладнання у міні-готель.  Було здійснено бетонування міжповерхових дерев’яних перекриттів, допущено втручання в несучі конструкції, а над житловими кімнатами сусідів розміщено санвузли, що є грубим порушенням ДБН.

На прохання мешканців дому я направив запити і скарги до Київського міського голови та інших компетентних органів, але жодних результативних дій не було вжито. Замість цього – органи вперто посилаються на не врегульованість законодавством правового статусу хостелів у житлових будинках.

Закон – усьому голова

На перший погляд, може здатись, що те, що не заборонено та не врегульовано законом, є дозволеним. Проте це не так. Що ж саме є незаконним у використанні звичайної квартири у житловому будинку у якості хостела?

Хоча в українському законодавстві і немає чіткого визначення цього поняття, є ряд статей, які констатують протиправність розгортання такого бізнесу у житлових будинках. Так, згідно зі статтею 383 ЦК України: “Власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва”. Крім того, такий вид діяльності порушує Конституцію України, у якій у ч. 7 ст. 41 “використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі”. У даному випадку це стосується громадян, які страждають від тісного сусідства з такими закладами.

Якщо ж звернутись до Закону України “Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку”, то у ст.7 можна знайти, що “до обов’язків співвласників належить, зокрема, дотримуватись правил утримання багатоквартирного будинку і прибудинкової території, правил пожежної безпеки, санітарних норм”. Ще одна опосередкована, але не менш важлива, невідповідність міні-готелів українському законодавству, адже чи може йти мова про дотримання санітарних норм, коли квартира розміром в 40 кв.м розміщує в собі до 40 осіб?

На щастя, сьогодні за схожими справами вже є достатньо позитивних судових рішень, відповідно до яких встановлено нецільове призначення приватної власності житлового фонду, обґрунтовано порушення норм цивільного та житлового законодавства, що суперечать нормам ДБН, а також порушення житлових прав інших мешканців житлового будинку. У більшості своїй суд зобов’язує власника припинити дії щодо використання квартири не за призначенням, а саме, під розташування “хостелу”, та привести квартиру у стан, придатний для постійного проживання однією сім’ї різного чисельного складу або однієї людини. Рішення за такими справами можна знайти за посиланнями:

Рішення 1, Рішення 2, Рішення 3.

Відповідно до державних будівельних норм перевести житлове приміщення у нежитлове можна, але воно має знаходитись на цокольному, першому та другому поверхах. Якщо ж квартира на третьому поверсі і вище, змінити її цільове призначення буде неможливо. Крім того, потрібно мати окремий вихід на випадок пожежі та згоду сусідів.

Прибутковий бізнес для одних, викликає занепокоєння та спричинює низку проблем для інших: постійна зміна мешканців, трафік, шум,  загострення криміногенної ситуації. Питання нелегально відформатованих хостелів у житлових будинках вже досягла свого апогею і потребує якомога швидшого вирішення зі сторони закону через розробку вимог до ведення такого бізнесу та заборону для тих, хто їм не відповідає. Верховна Рада, місцеві органи мають розуміти, що розгортання підпільних міні-готелів у житлових будинках – це не лише про дискомфорт постояльців, а, в першу чергу, про їх особисту безпеку.

Справа на Пушкінській, 5 доки залишається відкритою, але  маю надію, що місцева влада виконає свої обов’язки та захистить права та інтереси сусідів, які стали жертвами недобросовісних ділків!

Роман Титикало, адвокат, керуючий адвокатського бюро “Титикало та партнери”, депутат Київської обласної ради у своєму блозі для Киеввласть.

Справа Андрія Вишневського, екс-директора Координаційного центру з надання правової допомоги, закінчилась перемогою у Верховному Суді, інтереси якого представляв керуючий адвокатського бюро «Титикало та партнери» Роман Титикало.

Історія з дисциплінарним покаранням Андрія Вишневського розпочалася ще в липні
2015 року, якій передував його виступ на конференції у Верховному Суді України. Промова виступаючого містила власну оцінку професійного рівня української адвокатури та критику на адресу Національної Асоціації Адвокатів України (НААУ).

Так, на підставі скарги Голови Національної асоціації адвокатів України щодо висловлювань Андрія Вишневського у своєму виступі, Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія адвокатури Київської області відкрила дисциплінарне провадження та притягнула до дисциплінарної відповідальності у вигляді позбавлення права на зайняття адвокатською діяльністю Андрія Вишневського. Не погоджуючись з рішенням про позбавлення права на зайняття адвокатською діяльністю, Андрій Вишневський звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, який відмовив у задоволенні позовних вимог через необґрунтованість позову. Апеляційна інстанція залишила без змін рішення суду першої інстанції. Крім того, суди погодились з висновками дисциплінарної палати щодо порушення позивачем адвокатської етики.

14 березня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду скасував рішення судів попередніх інстанцій та  визнав протиправним рішення КДКА, спираючись на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Конституцію України, які гарантують позивачу право на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Ознайомитись з текстом постанови можна за посиланням.

Керуючий адвокатського бюро «Титикало та партнери» Роман Титикало 23 березня прийняв участь у зустрічі лідерів Асоціації правників України.

Під час заходу було обговорено перспективи розвитку Асоціації, плани на поточний рік, а також нагальні проблеми. Крім того, наголошено на вважливості комунікації з державними органами та співпраці з міжнародними проектами.