Справа, яку вели адвокати адвокатського бюро «Титикало та партнери», завершилась перемогою у Верховному Суді.

Клієнтом бюро виступило приватне підприємство, на яке було подано позов Державною екологічною інспекцією в місті Києві. Підставою для позову стало порушення природоохоронного законодавства щодо охорони та утримання зелених насаджень, які були зафіксовані інспекцією на місті будівельних робіт, де генеральним підрядником був відповідач. Позив містив вимогу на матеріальне відшкодування завданих збитків у розмірі 123 тис.грн.

Суд першої інстанції – Господарський суд міста Києва позов задовольнив, обґрунтовуючи, що відповідачем не було доведено відсутність вини у завданні шкоди навколишньому середовищу. Однак судом першої інстанції не було взято до уваги, що суб’єктом правопорушення вказаного екологічною інспекцією в акті перевірки, згідно законодавства, є замовник будівництва, а клієнт виконував функції лише генерального підрядника у рамках діючого між ними договору підряду.

Для захисту клієнта адвокатами адвокатського бюро було подано апеляційну скаргу, яку задовільнив Київський апеляційний господарський суд та у позові екоінспекції відмовив. Справа переглядалась Вищим господарським судом України, який її направив на повторний апеляційний розгляд через неповідомлення третіх осіб про слухання.

Під час нового розгляду справи апеляційний суд, повторно відмовив у задоволенні позову екоінспекції. Суд дійшов до висновку, що клієнт адвокатського бюро «Титикало та партнери» не є суб’єктом порушення вимог природоохоронного законодавства, оскільки не є забудовником та замовником будівництва.

Складність захисту в даній категорії справ полягає в тому, що суди тягар доказування повністю покладають на відповідача, посилаючись на пункт 1.6. роз’яснення президії Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про охорону навколишнього природного середовища” від 27.06.2001 № 02-5/744, відповідно до якого вирішуючи спір про відшкодування шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу, господарському суду слід виходити з презумпції вини правопорушника (статті 440 та 442 ЦКУ).

Адвокати адвокатського бюро «Титикало та партнери» доказали суду, що саме позивач повинен довести наявність порушення законодавства, протиправну поведінку конкретної особи та причинний зв’язок між цією поведінкою та порушенням, а відповідач лише повинен довести відсутність умислу або необережності, тобто вини.

З рішенням  Верховного Суду можна ознайомитись за посиланням – http://reyestr.court.gov.ua/Review/72245114

Аналітика правозастосування

28 березня 2018 року на честь 100 днів роботи Верховного Суду відбувся брифінг, у ході якого голова ВС Валентина Данишевська закликала юридичну спільноту активніше обговорювати та критикувати рішення нового Верховного Суду, тож цим і займемося.

У День святого Валентина новий Верховний Суд (у складі голови Мищенко І.С., судів Бердник І.С., Сухової В.Г.) вирішив цікаву справу, що стосувалась належності нерухомої речі. Висновки Верховного Суду (постанова ВС від 14.02.18 справа №910/8903/16), на наш погляд, заслуговують уваги та обговорення.

Фабула: Позивач (ООО «Крейцер») купив частину у праві (19/100) на промислову забудову, до якої примикала труба (пізніше визнана приналежністю усією споруди). У договорі купівлі-продажу труба не згадувалась. Пізніше Позивач дізнався, що право власності на трубу було зареєстровано як окремий об’єкт за третьою особою, а деякий час опісля труба була продана. Позивач подав позов про віндикацію та визнання права власності на трубу, у якому стверджував, що труба належить будівлі, виходячи с того, що у ній був цех та піч, які її експлуатували.

Що сказав суд:

Суд залишив у силі рішення по справі, яким у позові було відмовлено. Мотиви наступні:

А. Труба не входила у перелік майна, вказаного у договорі купівлі-продажу, за яким Позивач набув частку у праві власності.

Б. Системний аналіз наштовхнув суд до думки, що «приналежність не може бути окремим об’єктом права власності», а отже, визнання права на неї є чимось нелегкотравним.

В. Суд процитував постанову ВСУ від 11.12.12. у справі №56/68. Постанова тлумачить про правила конкуренції між позовами про визнання угод недійсними та віндикаційними позовами. Очікувано – у зобов’язальних відносинах (тобто, між сторонами угоди застосовуються ст. 215, 216 ЦКУ з реституцією); у речово-правових відносинах (тобто, коли вимоги проголошує не сторона угоди, необхідно застосовувати віндикацію ст. 387 ЦКУ). До речі, вочевидь, і у рішенні 2012 року, і в обговорюваному рішенні ВС – ляп. Написано:  «У зобов’язальних відносинах захист прав особи, яка вважає себе власником, можлива тільки шляхом задоволення віндикаційного позову». Замість «зобов’язальних» має бути «речово-правових». А от далі йде натяк на те, що віндикація (ст. 387) та заявлена позивачем вимога про визнання права власності (ст. 392) мають різне правове підґрунтя, яке позивач неприпустимо змішав між собою.

Навіщо ж так?

А. Суд звернув увагу на замовчування про приналежність у договорі купівлі-продажу головної речі (будівлі). Але чи має це значення для визначення долі належності? Думається, законодавцем не дарма застосовується прямо протилежний прийом  у ст. 186 ЦКУ: приналежність слідує за основною річчю, якщо інше не встановлено законом або договором, тобто за замовчуванням. З цього приводу ще 4 жовтня 1991  року у п.8 постанови пленума  №7 Верховний Суд України писав, що при відчуженні будинку господарські будови (літні кухні, сараї іт.д) переходять до нового власника разом із домом, якщо інше не вказано у договорі. І начебто всім все було зрозуміло, і суперечок з цього приводу майже не було. З оглядом на ВС з подвоєною педантичністю давайте тепер описувати предмет договору з вказуванням всіх приналежностей, а то чого доброго.

Б. Суд явив світові сентенцію, що приналежність – це не окремий об’єкт права власності. І знову повз: приналежність (на відміну від складової частини речі) – це завжди окрема річ. Отже, на неї може бути встановлено право власності, об’єктом якої вона є. Саме тому у ч.2 ст. 186 ЦКУ говориться, що приналежність «слідує» за головною річчю. Застосовується прийом презумпції: відчуження головної речі (перехід права власності) означає і одночасний перехід права власності на приналежність. Але презумпцію може бути порушено прямою вказівкою про це у договорі або законі. Що ж, невже положення у договорі про «звільнення та відпущення на волю» приналежності від головної речі може «створити» окремий об’єкт права власності? Ні.  Можливо, право власності має різновиди: право власності на окремий об’єкт і право власності на неокремий об’єкт? Знову ні. Цивільне право такого поділу не знає. Власність, як відомо, як осетрина – або свіжа, або ні, другої свіжості не має. А далі суд нам натякає, що раз приналежність не самостійний об’єкт права власності, то і визнавати право на неї не є коректно. Уявімо собі ситуацію – громадянин купив скрипку, а смичок послідував за нею як приналежність. Зовсім скоро смичок загубився: чи можна його віндикувати? Дуже дивно, якщо не можна. Та ж сама ситуація, але замість втрати смичка про право на нього виникає суперечка. Що, вже не можна визнати право власності на смичок, довівши, що той послідував/ не послідував за скрипкою? Знову якась нісенітниця. З точки зору древніх римлян, віндикація окремих речей, а іноді навіть складових речей (за умови розподілення) була допустима! «Те, що з’єднано з іншим (іншою річчю) або приєднано до іншого та слідує за ним у якості приналежності, не може бути віндиковано власником, доки ці речі є з’єднаними, але він може подати позов про пред’явлення (речей у суді) з тією метою, щоб речі були роз’єднані і потім могла бути здійснена віндикація. Навпаки, у тих тілах, які складаються з окремих тіл, як відомо, окремі частини зберігають свій власний вид, як, наприклад, окремі люди (раби), окремі вівці. Тому я можу віндикувати стадо, хоча б в нього втрутився твій баран, але і ти можеш віндикувати барана»,- Дигести Юстиніана: Про віндикацію речі, книга 6, титул I. Незрозуміло, що змінилось за останні дві тисячі років і, чому ми маємо відмовляти у захисті власнику певної приналежності.

Чого не сказав суд, але міг би

А. Невирішеною залишилась проблема конкуренції віндикаційного позиву та позиву про визнання права. Чи можна поєднувати ці вимоги і чи є аргументи проти такого поєднання? Судова практика до цього дня не відрізняється одноманітністю у цьому питанні, а рішення Верховного Суду з перефразом неясної цитати зразку 2012 року не додало ясності. Нагадаємо, що можливість об’єднання позивних вимог про визнання права власності з віндикацією згадується у документі старого Верховного Суду під назвою «Аналіз деяких питань застосування судами законодавства про право власності під час розгляду цивільних справ» від 01.07.2013. Хоча у рішеннях касаційних судів зустрічалась і протилежна позиція (наприклад, визначення ВССУ від 01.06.16 у справі №638/274/15-ц).

Б. На жаль, Верховний Суд, стоячи на порозі проблеми віндикації частини у праві, не сказав про це жодного слова. Врозуміла відповідь на це запитання також могла би допомогти у формуванні передбачуваної практики.

На додаток можемо сказати, що рішення справи про трубу нас порадувало. Але радість ця більше пов’язана з формою. Постанова Верховного Суду викладена по-новому з нумерацією абзаців та чітким виділенням частин. Чекаємо можливості у недалекому майбутньому щиро порадіти не тільки формі, але й змісту рішень вищої судової інстанції, створення якої нам всім так дорого обійшлось.

Аналітичний матеріал голови адвокатського бюро «Титикало та партнери» Романа Титикало та адвоката, партнера ЮФ «KPD Consulting» Владислава Кисіля читайте на Юрліга (ЛІГА Закон)